728 x 90

Моряки-середземноморці 200 років тому пришвартувалися в... с


Цікаві сторінки історії Радивилова розкриваються за
різних обставин: то в книзі натрапиш на згадку про
місто, і це започатковує ланцюжок нових пошуків, то
Інтернет підкаже тему, то колеги з сусідніх міст щось
там принагідно виявлять і напишуть на електронну пошту.
А недавно директор районного історичного музею Наталя
Мудрик привела в редакцію 60-річного мандрівника з
Севастополя Володимира Маслякова, який як дійсний член
Російського географічного товариства і дослідник
Мікронезії хотів побачити колись прикордонний Радивилів
і з’ясувати, чи знають тут що-небудь про проживання в
містечку Федора Літке, згодом відомого мореплавця і
географа, дослідника Арктики, адмірала.

Інформація виявилася новою. Гість підказав книги, в яких
можна відшукати згадки про Радивилів першої половини 19
століття і про існування яких я не знав. Коротка розмова
дала поштовх до чергового пошуку.

У 1810 році через Радивилів у Росію поверталися тисячі
моряків, які не так давно брали участь у бойових діях у
Середземному морі під командуванням адмірала Дмитра
Сенявіна. Вони намагалися запобігти захопленню
Наполеоном І Греції і зберегти Іонічні острови як
головну базу російського флоту. Затим воювали і з
турками, недавніми союзниками. І врешті-решт змушені
були поступитися багатьма завоюваннями, а ескадра в
основному була розформована, кораблі за домовленостями
передали французам, і російські моряки в піших колонах
вирушили додому.

Одним із таких загонів керував Іван Савич Сульменєв
(1771 – 1851), командир бригу «Фенікс», а також
захоп­леного турецького корабля. 23 березня 1809 року
він був призначений командиром 4-ї колони морських сил і
відправлений суходолом з Трієста через Угорщину і
Галичину в Росію. Подорож довжиною більш як у 2800
верст, котра тривала майже півроку, докладно описав
Володимир Броневський, лейтенант у колоні Сульменєва.

Свої нотатки під назвою «Путешествие от Триеста до
С.-Петербурга в 1810 году» (в 2-х частинах) він випустив
у 1828 році в Москві.

У другій частині ксерокопійного видання, яке недавно
хтось розмістив в Інтернеті, мені пощастило натрапити на
кілька сторінок про Радивилів (тоді Радзивилів).
Сподіваюся, читачам буде цікаво прочитати ці записи,
зроблені 200 років тому. Пропоную їх у перекладі, з
дотриманням особливостей мови. Отже, йдеться про 1810
рік:

«Радзивилів, 10 червня.

Радзивилів, місто, яке не має повіту, не заслуговувало б
цього титлу, якби не стояло на кордоні і не пожвавлене
було перебуванням головної митниці. Жидівське населення
його промишляє одним ремеслом – контрабандою, якій
вельми багато сприяє близькість вільного міста Брод. Дві
чи три сотні донців, пильних, обережних, і декілька
митних чинів, наскільки б вони, втім, не були з добрими
намірами, ніяк не можуть зупинити зловживання, що значно
зменшують тяжкість казенної скрині, адже жиди спритніші
за козаків і хитріші митників. Вигоди, що надає цей
заборонений торг, надто великі, щоб хто, бувши на місці
їх, не скористався такими. Прикордонна варта проходить
через ліс і болота, де козакам незручно переслідувати
промисловців уночі, відстань же до австрійського кордону
не більше двох верст, отже, якби козакам вдалося
перехопити на одній стежці кипу з товарами, то в
двадцяти інших місцях упустять декілька возів. Жид,
якого спіймали, не під яким видом не відкриє своїх
співнавмисників, а як з австрійської сторони нема ніякої
варти, то очевидно, що контрабандисти знаходять там
покровительство, і весь бариш обертається в сторону
жителів Брод. Словом, тут усе, що рухається, пахне
контрабандою. Коли йдеться придбати за декілька годин
сотню червінців, ні одна спина жидівська не побоїться
козачого батога.

Не подумайте, любий друже, щоб у багатому Радзивилові
можна знайти всі зручності в житті; за винятком
заборонених товарів, все інше за зовнішністю являє собою
бідність, злидні і істинно єврейську нечистоту. Жиди,
здається, будують тут свої дерев’яні будиночки тільки
для тимчасового перебування, поки вони в місті, то
живуть як на биваках і більшу частину свого життя
проводять в руках капітан-справника і по тюрмах.
Найбільш прибутковий торг, і при тому, на подив мій,
проводячись явно, полягає в проміні срібної і мідної
нашої монети на асигнації, зрозуміло, більшою частиною
фальшиві, зроблені в Бродах з такою точністю і
мистецтвом, що треба бути досвідченим губернським
казначеєм, щоб уміти розрізнити згадані від справжніх.
Курс на монету змінюється майже щоденно за волею
жидівського товариства, і при тому так, що при всякому
проміні покупщик втрачає, наприклад: якби сто рублеву
асигнацію проміняти спочатку на червінці, потім на
срібло і мідь, і повторити промін назад, при кінці у вас
не залишилося б ні однієї копійки в руках. Всього більше
тутешні міняйли жадібничають отримати п’ятаки старого
штемпеля, і коли за гріш дають срібну копійку, то за
п’ятак дають тільки дві – намір очевидний. Ось чому
Броди завалені російською мідною монетою. Утім, кордон
наш настільки обширний і розтягнутий на таку відстань,
що встерегти її від провозу контрабанди майже неможливо.
Якщо розташувати на ній кілька дивізій, то й тоді
знайшлися б вдатні промисловці, котрі на замовлення
взялися б протягнути що кому завгодно. Австрійський
уряд, оголосивши Броди вільним містом, оживило сим
торгівлю Галичини, таємне провезення обернуло на свою
користь, а що всього важливіше, усунуло від себе
ймовірне невдо­волення з нашим прикордонним начальством.
З одного боку, в Броди привозять всякого роду товари без
найменшої перешкоди, але провіз їх далі у внутрішні
австрійські володіння підлягає митному тарифу.
Стягування мит стає тим зручнішим тому, що для наших
контрабан­дистів вигідніше доставляти заборонені товари
в Броди, де їх приймають з розкритими обіймами, ніж
перевозити в інші імперські міста, де їх без далеких
манівців зразу ж поважать.

З нашого боку таємне провезення товарів в Австрію і
назад обертається явним збитком державних доходів,
нітрохи не поліпшує добробут прикордонних жителів, і сам
Радивилів як був, так і буде бідним містечком (...)

Звернемося до наступних записів, назву села занотовано
як «Крупцы»:

«Крупці, 15 червня.

7 червня колона, до якої я належав, не зупинилася в
місті, а пройшла далі чотири версти і розташувалася в
селі Крупцах. Перші дні перебування в своєму кордоні я
провів у Радзивилові з товаришами, які прийшли туди
раніше за нас, доволі весело, до того ж митний директор
почастував нас, як мовиться, не шкодуючи нічого. Учора,
попрощавшись із товаришами з Чорноморського флоту, які
отримали повеління рухатися в Миколаїв, відправився
пішки на свою квартиру.

Визначена мені хатинка вросла в землю, стоїть схилившись
і являє собою напівзогнилу халабуду з розкиданим під час
пожежі дахом. Одні двері, в які необхідно входити
зігнувшись, служать замість вікна, осколок зеленого
скла, вмазаний у стіну, настільки слабо освітлює халупу,
що і вдень треба все шукати навпомацки. Одна лавка
становила собою всі меблі, два чи три горщики і стільки
ж розколотих і скріплених дерев’яних тарілок – інше
начиння. Бідна господиня декілька днів уже не їла хліба,
я охоче почастував її своїм, і взамін міг отримати від
неї в’язанки соломи. Розтягнувшись на голій лавці, я міг
однією ногою діставати до розваленої печі, а рукою
знімати павутиння в другому, протилежному кутку.
Наскільки кепською не була моя наскрізна хата, однак же
від втоми я спокійно проспав у ній до ранку.

8 червня. Сільський староста запропонував мені вибрати
квартиру, яка мені сподобається. Я знайшов у жида
порожню комірчину, і без заперечень у ній помістився.
Відразу проворний мій вістовий вимив підлогу і стіни,
заклеїв розбите скло папером, влаштував із двох дощок
похідну постіль, і комірчина моя постала затишною,
чистою кімнаткою. Оскільки ми не раніше повинні
виступити, як прийде в Радзивилів остання в ар’єргарді
колона, то мені досить було приємно мати таке
приміщення, в якому міг би пристойно прийняти своїх
товаришів, з якими давно не бачився і Бог знає коли
знову побачусь. Проливний дощ три дні підряд примусив
мене відмовитися від прогулянки і сидіти пікуливши ноги
у своїй келії.

Відправлення наше відстрочене на невідомий час, і ця
новина подвоїла мою нудьгу (…)

11 червня. Після дощів настали нестерпні спеки, які,
однак, не завадили мені почати звичайні свої прогулянки.
Щодня піщаною дорогою ходив я в місто, бродив у
сосновому лісі або в околицях озера. Поселення наше
належить генералові Ігельстрому, тому самому, який
начальствував над нашими військами в 1794 році, під час
тодішнього збурення у Варшаві. Містечко це разом з
багатьма іншими пожалуване генералові імператрицею
Катериною ІІ, яка щедро нагороджувала за сумлінну
службу. Бідні халупи, більшою частиною без дворів,
розкриті і напіврозвалені, розтягнуті майже на три
версти, чотирикутна площа заросла травою, а кам’яна
будівля, в якій раніше жили жиди, залишена і розламана
(…)

(12 червня автор побував у Почаєві, про що й розповів у
записах).

13 червня. Від часу не легше: ми з’їли весь запас у
радзивилівській коморі (в оригіналі – «в радзивиловском
магазейне»), тутешні селяни давно не знають, що таке
хліб, волинський цивільний губернатор на вимогу нашого
начальника не погодився відпустити з казна­чейства
необхідну суму для продоволь­ства команди і за
відсутністю повеління від свого начальства не наважився
навіть прийняти під заставу золото, яке міністр фінансів
заборонив тратити. Бог знає, що з нами буде. Все це
сталося, кажуть, через те, що митне прикор­донне
началь­ство не повідом­лене було про наше прибуття, а
між тим граф Шувалов спеціально посланий був у Відень
для якнайшвид­шого нашого відправлення з Трієста, ми ж
готувалися до виступу більше шести місяців. Коман­дуючий
першої колони неспо­діваною зустріччю був приємно
здивований: митний чиновник, засумнівавшись, що ми були
росіяни, хотів затри­мати колону доти, доки не от­римає
повеління від свого начальства, простодушно запевняв, що
він боїться пропустити контрабанду і що коман­дир у
нього щодо цього дуже суворий. Караульний козачий офіцер
не послухав його милих заперечень, прийняв
відповідаль­ність на себе і, піднявши шлагбаум, закінчив
суперечку.

15 червня. Наш капітан, подібно до цезаря, прийшов,
побачив, переміг, і завтра одружується на племінниці
мит­ного директора. Дай Боже йому щастя, людина він
добра, пора остепенитися. У неділю після обідні я за
звичаєм поздоровив його зі святом, а він поважно додав:
привітай і з нареченою. Такої кмітливості, їй-право, від
нього не чекав, але за обідом легко погодився, що така
скромна, добра, благородна фізіономія хоч кого підніме
на ноги. Наречена, як радість, частувала нас привітно.

Нарешті ув’язнення наше тут закінчується: корпусний
командир генерал Дохтуров змилостивився над бідними
морехідцями, надіслав командуючому декілька тисяч, і
завтра виступає перше відділення. Кожна колона розділена
тепер на два загони, ми всі підемо тією ж дорогою,
партія від партії на два дні (…) Я поступив у третє
відділення (…)

Луцьк, 22 червня.

20 червня, Лемча. …На половині першого переходу в 35
верст у селі Козин команді приготовлений був обід, але
ті з людей, яким дісталися бідні господарі, повинні були
задовольнятися шматком якоїсь суміші з гречки, м’якуша і
невеликої частини борошна. Уникаючи спеки, ми з братом
Д. виїхали незадовго до заходу сонця. Від Крупців їхали
путівцем, спочатку пісками між болотом і густим лісом,
потім прекрасними полями, які обіцяють багате жниво. Що
крок вперед, то ставало краще, на кожних двох чи трьох
верстах траплялися великі людні поселення (…) Сонце
сіло, і ми в’їхали в дубовий гай. Яка чарівність!
Повітря наповнене запахом конвалій, соловей, прекрасний
співак ночі, зустрів нас своїми трелями. Ми вийшли з
коляски і пішли пішки…»

З Козина автор книги "Путешествие от Триеста до
С.-Петербурга в 1810 году" вирушив на Демидівку, Луцьк.

А тепер час повернутися до тлумачення окремих записів
Володимира Броневського, зроблених у 1810 році, а також
до питання про згаданого мною на початку статті Федора
Літке.

Радивилівське одруження командира, про яке йдеться в
записах, – це шлюб капітана 2 рангу Івана Сульменєва з
племінницею начальника Радивилівської митниці Наталією
Літке. Приблизно в той же час узяв шлюб і радивилівський
поштмейстер Карл Гірс – його дружиною стала Ганна
Літ­ке, про що я вже розповідав у статті про їхнього
сина Миколу Гірса, уродженця Радивилова, згодом міністра
за­кор­донних справ Росії. Наталя і Ганна були сестрами.
Їхній малолітній брат Федір, залишившись без батьків,
деякий час виховувався у домі свого дядька Ф.Енгеля, жив
у Радивилові, але після одруження сестри Наталії
опинився під опікою її сім’ї. Будучи аристократом за
походженням, він, незважаючи на відсутність системної
освіти, дуже швидко здобув прихильність багатьох
впливових людей. Слід зазначити, що дід Федора був
запрошений у Росію за царствування Анни Іоанівни на
ректорські посади в гімназії, батько, Петро Іванович,
статський радник, був інспектором митниць.

У 1817 – 1819 році Федір Літке (1797 – 1882) здійснив
навколосвітнє плавання під командуванням В.Головніна. У
1821 – 1824 р.р. вивчав Кольський півострів, Арктику. У
1826 – 1829 р.р. здійснив нове навколосвітнє плавання на
шлюпі «Сенявін», під час якого вдалося зібрати обширні
колекції, відкрити багато нових островів (нині
Мікронезія поблизу Автралії), складено атлас морських
карт. Наприкінці життя очолював Російську Академію наук.

Моя зустріч із мандрівником і географом із Севастополя,
як бачимо, допомогла відкрити важливі сторінки в історії
Радивилова. Усе нові такого роду відкриття дають
підстави побачити наше невелике місто в усій його
колишній значущості.

Володимир Ящук.


Актуально

Резонанс

Теги